Зазвичай ремісниче та масове виробництво порівнюють у технічному аспекті – проблема поділу праці, можливості підвищення продуктивності та норми прибутку, стандартизація та способи забезпечення якості продукції. На мій погляд, цікавіша ідейна складова – система мотивації, яка лежить в основі ремісничого та масового виробництв, і відмінність цих систем.
Я б сказав, що масове виробництво органічно пов’язане з державою, тоді як ремісниче насамперед із громадянським суспільством та особистими якостями. Звідси і переважна система мотивації, яка зрештою визначає якість продукції. Чим якість гарантована – нормативними документами та контролюючими органами чи репутацією та совістю виробника? Поняття “якість” розглядатимемо у широкому сенсі – відповідність споживчим очікуванням, різноманітність, безпека, задоволення індивідуальних запитів. Так ось, про мотивацію – справжнє ремісниче виробництво це насамперед особиста відповідальність, коли все робиш сам і як для себе. Саме тому ремісниче виробництво не може бути великим і проблема боротьби за ринки збуту для нього не актуальна. Якщо майстер виробляє якісний та затребуваний продукт, то покупці від нього не йдуть. Через кілька років роботи він не прагнутиме залучення нових клієнтів – встигнути б виконати замовлення тих,що вже є.
Звичайно, тут може виникнути спокуса розширити виробництво, найняти робітників і т.д. Але важливо розуміти, що це вже принципово інші відносини, і не завжди хороший ремісник досягне успіху, як підприємець.
Стимули бувають внутрішні та зовнішні. Візьмемо для прикладу виробництво продуктів харчування, як найближчу. Чим, суто технічно, відрізняється виробництво скажімо сосисок, тушонки, пряників, пастили для своєї родини, для друзів, які приходять у гості та для знайомих, які регулярно замовляють у тебе ці продукти? Та нічим, все рівно, якщо робиш сам, як для себе.
У нормі мотивація приготувати все смачно та якісно теж однакова. Практично кожен із нас хоч іноді щось готує на кухні для сім’ї та друзів. Навряд чи він притримується технології і рецептури через страх перед штрафом від контролюючих органів чи іншого покарання. Мотивація зробити добре йде зсередини. Ось у кожного гарного ремісника так само.
Якщо буде створено Міністерство домашнього харчування, яке видаватиме ліцензії для приготування їжі вдома, приходитиме з перевірками чистоти каструль і створить підвідомчу мережу “Домашні їдальні”, то якість домашньої кухні навряд чи зміниться на краще, а в їдальнях страви дуже швидко перестануть бути схожими на домашні. Особисту відповідальність, яка ґрунтується на внутрішній мотивації, не замінить жодна система державного контролю.
Це не означає, що ремісник вільний від відповідальності, чи ризикує лише втратою клієнта. Він обов’язково повинен відповідати за будь-яку заподіяну шкоду – як навмисну, так і з необережності. Але це зовсім інша сфера відносин, яка не пов’язана з регламентуванням державою самих виробничих процесів у ремісничому виробництві.
Ремісник вільний у своєму виробництві, тоді як такої свободи у масовому виробництві просто не може бути. Особиста відповідальність у масовому виробництві це скоріше декларація, ніж реальність. Якщо навіть виробництво виростає з ремісничого до промислових масштабів, то й особиста участь у контролі засновника колишнього ремісника колишньої якості вже не гарантує.
При розподілі праці виникає нормальна проблема “семи няньок”. Знеособленість продукту вимагає якось позначити відповідальних за якість. Звідси проблема контролю, проблема контролю контролерів, що повторюється на нових рівнях, логічно замикаючись на державі, яка відповідає абсолютно за все. Державні стандарти, регламенти, техумови, ліцензії, відділи контролю та інспекції, система ХАССП… Але чи можуть вони забезпечити якість та безпеку продукції так само ефективно, як внутрішня мотивація людини? Навряд чи.
Людський чинник – це стихія. Я навіть не говорю про вартість такого контролю, про ціноутворення буде в другій частині. Як бути з ефективністю та державними гарантіями? “Держава гарантує” це ні про що. Гарантія поширюється тільки на те, що “у разі чого” власник виробництва заплатить державі (або особисто перевіряючому) певну суму грошей. Список “в разі чого” дуже великий, але навіть наявність всіх необхідних фетишів і дотримання формальних ритуалів у присутності контролюючого ока, якість самої продукції абсолютно не гарантує. Яскравий приклад тому купання в молоці робітників омського сирзаводу, який мав усі необхідні для роботи документи та контролерів якості – це можна погуглити, є навіть веселе відео, яке робітники зняли для ютуба. Або часті випадки отруєння контрафактною горілкою, яка продається, як правило, у магазинах з усіма ліцензіями, або під дахом тих же “слуг государєвих”.
Тому, прагнучи знайти продукт з найкращим співвідношенням ціна/якість, ми стоїмо перш за все перед вибором концепції контролю його виробництва. Яка мотивація переважає у виробника – внутрішня чи зовнішня? Чи не зводиться зовнішній контроль лише до декларацій? Чи підкріплена внутрішня мотивація компетентністю та досвідом? Єдиної правильної відповіді, яка концепція краща, немає. Є й практика ефективного зовнішнього контролю якості державою та корпораціями і приклади традиційних виробництв, якість яких зовнішнього контролю не потребує. Залишається лише побажати всім завжди знаходити якісний товар, щоб вибір ніколи не розчаровував – незалежно від того, якими принципами послуговувався виробник.